Вгору по річці_Постскриптум

Йти проти течії, та ще й з дитинства, буває настільки важко, що в якийсь момент хочеться купити собі нове життя. Так і зробив головний герой цієї вистави, який народився 70-річним бородатим дідом і живе назад - по-старечому розумний, із зашкарублим тілом, і одночасно по-дитячому безпорадний у всьому, що стосується взаємодії з людьми.

Дуже непросте завдання для артиста - за 27 хвилин показати послідовну трансформацію людини від глибокої старості до дитинства. На відміну від першоджерела - розповіді Скотта Фіцджеральда «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» - у постановці Раду Поклітару замість 4-х поколінь Баттонів-чоловіків більше дії віддано жінкам. Дружина головного героя, дочка (доросла і маленька), коханка (дует з якою - одне з найкрасивіших місць вистави) і онука - цілий жіночий світ, поруч із яким життєвий виклик і самотність центрального персонажа проступають ще гостріше.

Ось вже правда, «блаженний, хто змолоду був молодий»: за стражданнями героя спостерігає Людина в чорному - чоловік, якого немає в оповіданні Фіцджеральда. Це хтось, хто тримає в руках шанс героя переграти все наново. Ця містична фігура в довгому плащі, здається, не має віку ані людського, ані історичного (по одягу інших легко впізнається час розквіту індустріальної епохи), входить на сцену через двері, за якими сліпуче світло, і надає сюжету зовсім іншого масштабу. Герой поцілує Людині в чорному руку і продасть своє життя, щоб прожити його по-іншому.

Та змінити йому не вдасться нічого. Навіть Людина в чорному не має влади над особливим жеребом героя - знову старого, потім зрілого і молодого чоловіка і нарешті знову хлопчика, який з останніх сил кричить в стовпі щільного сценічного диму. Ця вистава - дуже незвичайна розгортка старовинного жанру vanitas, який алегорично представляє марноту суєтних претензій на владу над долею.

Прем'єра вистави відбулася 25, 26 квітня 2017 року